«Маруся Чурай» Ліна Костенко (дуже стисло)
Ідея – змалювання незнищенності українського народу і особистості з багатим духовним світом і силою духа.
Тема – історія нещасливого кохання Марусі Чурай та Грицька Бобренка на тлі історичних подій і картин життя народу України другої половини ХVII ст.
Головні та другорядні персонажі твору:
Дуже стислий переказ
«Влітку 1658 року Полтава згоріла дощенту». Всі книги магістрату, де були записи поточних судових справ, згоріли. Але якби знайшлася хоч одна,–неопалима – наче купина книга, тоді ми мали б достеменні свідчення про Марусю Чурай, яку засудили до страти за те, що вона нібито отруїла козака Гриця Бобренка з ревнощів.
Маруся Чурай на лаві підсудних, і « пів Полтави свідків під дверима ». Один за одним вони беруть слово, але свідчення їхні непевні. Хтось бачив Марусю удвох з Грицем, а потім в хаті Бобренків зчинився « великий ґвалт» – Гриць умер. Хтось розповів, що він не бачив, як Маруся отруїла Грицька, зате бачив, як вона хотіла втопитися, коли Гриць посватався до Галі Вишняківни, та її врятував Іван Іскра. Бобренчиха доводила, що Маруся – «відьма, уміє перекинутись в сороку, а то виходить з комина, як дим». А Галя говорила, що, вона помстилася Грицю за зраду. Ще й бідкалась: « тато наш на весілля втратились, а Гриць умер…». Війт Горбань припустив, що Маруся – розпутниця, й дала Грицю приворотне зілля, від якого той помер. Обурена Чураївна звернулась до людей: «у мою дитину не кидайте словами, як багном!». Ось тоді Яким Шибалист розповів громаді, як росли укупочці Маруся та Гриць, бо саме Чураївна доглядала їх обох, а мати хлопця «воювала – за курку, за телицю, за межу», як вірно Маруся чекала коханого з походів. Сказав, що Грицько «в житті шукав дорогу не пряму», в його душі « щось двоїлося » : «Любив достаток і любив пісні»…
Аж тут прибув запорожець – посланець із Січі. Він привіз наказ кошового збиратися в похід на захист рідної землі від ворогів. Розпитавши, з якої причини зібрався суд, здивувався:
Що ж це виходить? Зрадити в житті
державу – злочин, а людину – можна?!
Суддя звернувся до Марусі – що вона сама скаже в своє виправдання? Але дівчина мовчала. Товариш Івана Іскри – Левко, почувши пропозицію віддати Марусю кату, щоб той її «розговорив », вийняв шаблю… Не дав згоди на катування дівчини і полковник Пушкар. Іван Іскра просив людей схаменутися:
«Ця дівчина не просто так Маруся.
Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа…»
На це Горбань зневажливо одказав: «При чому тут пісні? І суд ухвалив вирок – стратити дівчину на шибениці.
«не скигли, доню, то великий брид.
Здушили сльози – не виходь на люди.
Болить душа – не виявляй на вид».
Любов батьків, « що мали незглибиму душу », стала для Марусі взірцем, тому й вона вірила, що її кохання і кохання Гриця теж будуть такими. Але її «… любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі».
Бобренко « був хоробрим козаком» у битві, а от щоденних нарікань матері на нестатки не витримав, посватався до заможної Галі Вишняківни. А напередодні весілля утік від неї, прийшов до Марусі, просив пробачення за зраду, говорив, що не може « жить на дві душі», що кохає тільки її, Марусю, порівнював свої та її страждання…
Він говорив, і відбувалось диво.
Він зраду якось так перетворив,
так говорив беззахисно й правдиво,–
неначе він про подвиг говорив.
Маруся відмовила Грицю, але не труїла його – « те прокляте зілля», яке вона приготувала для себе, « він випив сам»…
Іван Іскра примчав у стан Богдана Хмельницького і повідомив, що полк з Полтави вже у дорозі. А ще розповів про Марусю Чурай і вирок суду. Козацький гетьман добре знав батька дівчини, знав також і її пісні. Він написав наказ про помилування дівчини.
Маруся приготувалася до страти. Натовп людей прийшов подивитися на те видовище. « Стояли люди злякані, притихлі…» а «вона ішла туди, як до вершин». «І раптом вершник врізався в юрбу – то був Іван Іскра з універсалом від гетьмана. Бургомістр вголос зачитав:
Люди зраділи, а Маруся ніби скам’яніла: не відчувала « … ні радості, ні чуда. Лиш тихий розпач: вмерти не дали».
Поховавши матір, Маруся пішки вирушила на прощу до Києва. Дорогою зустріла мандрівного дяка, з яким продовжувала путь. Дяк здогадався, що дівчина пережила якусь душевну трагедію. Втішав: « Страданіє, як кажуть, возвиша», а ще говорив:
«Воно як маєш серце не з льодини,
розп’яття – доля кожної людини.
Та є печальна втіха, далебі:
комусь на світі гірше, як тобі».
Дорогою дяк розповідав історію краю, про Наливайка, Байду Вишневецького, руйнатора України Ярему, всевладного Єремію. Подорожні бачили спустошені війною села, вмираючих від голоду людей з Волині, пограбований литовським гетьманом Янушем Радзивіллом Київ… Помолилися Богу в Лаврі, побували в печерах… Дяк пішов своєю дорогою, а Маруся повернулася в Полтаву.
Іван Іскра навіщає на хуторі «Дідова балка» старого Галерника, який двадцять літ пробув у неволі. Той запитав про Марусю Чурай: «Вона співає чи уже мовчить?». Іскра сумно відповів:
Усе одна. Нічого їй не треба.
Все їй чуже. Здоров’я теж нема…
Маруся була вдячна Іскрі за його турботу, шляхетну любов до неї, але не захотіла стати його дружиною, сказала:
«Моє життя – руйновище любові,
де вже ніякий цвіт не процвіте».
Після тяжкої зими й зняття облоги Полтави польським військом, прийшла весна. « Цвіте земля, задивлена в свободу», радіють люди, і навіть хвора на сухоти Маруся… Аж ось знову « Богдан підняв козацтво за свободу », знову Полтавський полк вирушає в похід. Іван Іскра попереду, під корогвами. Козаки співають безсмертні пісні, які склала Маруся Чурай, а дівчата заспівали « Ой не ходи, Грицю».
Цитати з твору:
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання та розміщення цих матеріалів на інших ресурсах заборонено.
Ця дівчина не просто так маруся це голос наш це пісня це душа хто сказав
Ця дівчина не просто так, Маруся.
Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.
Коли в похід виходила батава,—
її піснями плакала Полтава.
Що нам було потрібно на війні?
Шаблі, знамена і її пісні.
Звитяги наші, муки і руїни
безсмертні будуть у її словах.
Вона ж була як голос України,
що клекотів у наших корогвах!
А ви тепер шукаєте їй кару.
Вона ж стоїть німа од самоти.
Людей такого рідкісного дару
хоч трохи, люди, треба берегти!
Другие статьи в литературном дневнике:
Портал Стихи.ру предоставляет авторам возможность свободной публикации своих литературных произведений в сети Интернет на основании пользовательского договора. Все авторские права на произведения принадлежат авторам и охраняются законом. Перепечатка произведений возможна только с согласия его автора, к которому вы можете обратиться на его авторской странице. Ответственность за тексты произведений авторы несут самостоятельно на основании правил публикации и российского законодательства. Вы также можете посмотреть более подробную информацию о портале и связаться с администрацией.
Ежедневная аудитория портала Стихи.ру – порядка 200 тысяч посетителей, которые в общей сумме просматривают более двух миллионов страниц по данным счетчика посещаемости, который расположен справа от этого текста. В каждой графе указано по две цифры: количество просмотров и количество посетителей.
© Все права принадлежат авторам, 2000-2021 Портал работает под эгидой Российского союза писателей 18+
Ця дівчина не просто так маруся це голос наш це пісня це душа хто сказав
Раби і слуги підкидали хмиз.
Месію били. В груди. І в обличчя.
Вогонь горів. Петро дивився вниз.
Коли ж Ісуса повели, одмучили
і розп’яли в такій височині,
слуга спитав: – Ти був між його учнями? –
Горів вогонь. Петро промовив: – Ні.
Він руки грів і зневажав Пілата.
В своєму серці плакав і скорбів.
Але вогонь продовжував палати.
І він сидів, як раб серед рабів.
Бо ж розіпнуть. І хто ж тоді нестиме
святе учення у майбутні дні?
Слуга сказав: – Я ж бачив тебе з тими! –
І втрете він тоді відрікся: – Ні.
Ну, Петре, як? Зігрів свої долоні?
Урятувався? Догоряє хмиз…
Тебе розіпнуть десь аж при Нероні.
Зате інакше: головою вниз.
«Пишіть листи і надсилайте вчасно. «
Пишіть листи і надсилайте вчасно,
коли їх ждуть далекі адресати,
коли є час, коли нема часу,
і коли навіть ні про що писати.
Пишіть про те, що ви живі-здорові,
не говоріть, чого ви так мовчали.
Не треба слів, навіщо бандеролі?
Ау! — і все, крізь роки і печалі.
«Під вечір виходить на вулицю він»
Під вечір виходить на вулицю він.
Флоренція плаче йому навздогін.
Ці сльози вже зайві. Минуло життя.
Йому вже в це місто нема вороття.
Флоренція плаче: він звідси, він наш,
Колись прокляла і прогнала вона ж.
Високий вигнанець говорить їй: ні.
У тебе ж є той кондотьєр на коні.
І площі тієї кільце кам’яне,
Де ти присудила спалити мене.
Вважай, що спалила. Згорів я. Помер.
Сім міст сперечались, що їхній Гомер.
А ти ж, моє місто,— єдине, одне! —
О, як ти цькувало і гнало мене!
Прославилось, рідне. Осанна тобі.
Хай ірис цвіте на твоєму гербі.
Дарує їй профіль. Вінків не бере.
Де хоче — воскресне, де хоче — умре.
Одежа у нього з тонкого сукна.
На скронях його молода сивина.
Він тихо іде, він повільно іде.
У нього й чоло ще таке молоде!
Хто скаже про нього: старий він як світ?
Він — Данте. Йому тільки тисяча літ.
«Підвівся Іскра, полковий обозний»
Підвівся Іскра, полковий обозний,
син Остряниці Якова, Іван.
Увесь блідий, аж під очима чорно.
— Я прошу, люди, вислухать мене.
Багато слів страшних тут наговорено.
Ніхто не говорив про головне.
Я, може, божевільним тут здаюся.
Ми з вами люди різного коша.
Ця дівчина не просто так, Маруся.
Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.
Коли в похід виходила батава, —
її піснями плакала Полтава.
Що нам було потрібно на війні?
Шаблі, знамена і її пісні.
Звитяги наші, муки і руїни
безсмертні будуть у її словах.
Вона ж була як голос України,
що клекотів у наших корогвах!
А ви тепер шукаєте їй кару.
Вона ж стоїть німа од самоти.
Людей такого рідкісного дару
хоч трохи, люди, треба берегти!
Важкий закон. І я його не зрушу.
До цього болю що іще додам?
Вона піснями виспівала душу.
Вона пісні ці залишає нам.
Ще тільки вирок — і скінчиться справа.
І славний рід скінчиться — Чураї.
А як тоді співатиме Полтава?
Чи сльози не душитимуть її?
Уривок з роману «Маруся Чурай»
«Під горою Машук»
Під горою Машук, на снігу, із простреленим серцем,
в казематі, будь ласка, я приймаю долю таку.
Все це — доля поета. Все це — гідне і справжнє, і все це
не вбиває поетів. Лиш дає їм усмішку гірку.
Але затишок цей, колисання душі щоденне!
Нерозпізнане древо у цьому страшному раю!
Цей розкоханий спокій! Даруйте. Це не для мене.
До побачення. Все. Я вертаюся в долю свою.
«Під маленькими яличками»
«Ця дівчина не просто так, Маруся» (1 варіант)
Шкільний твір
Ліна Василівна Костенко — геніальна поетеса сучасності. «Спартанкою Києва» ввійшла вона в літературу XX сторіччя й одразу стала улюбленою авторкою багатьох українців, тому що була і є принциповою, відвертою, часто різкою, але завжди щирою та правдивою у своїх творах.
У 1979 році з’явився написаний Ліною Костенко роман «Маруся Чурай», який вона присвятила напівлегендарній постаті української дівчини-співачки, авторки близько 20 пісень. Для втілення свого задуму показати не тільки героїчне козацьке минуле України, але й створити глибокий психологічний портрет духовно багатої, та нещасливої в особистому житті дівчини Ліна Костенко вдало вибрала нечасто вживаний жанр роману у віршах. Це дало їй змогу прокласти духовні «мости» між сьогоденням і минувшиною. Так виник шедевр української літератури.
Головним персонажем є дівчина-легенда — Маруся Чурай, уособлення моральної краси й таланту українського народу. Вперше ми зустрічаємося з нею На суді: Марусю обвинувачено у вбивстві Гриця Бобренка, її колишнього коханого. Хоча навіть сторонній людині видно, що Маруся — невинна жертва обставин і що правдиві її слова:
Не помста це була, не божевілля.
Людина спроста ближнього не вб’є.
Я не труїла. Те прокляте зілля
він випив сам. Воно було моє.
Не змогла вона змиритися із зрадою, але і пережити своє кохання теж не хотіла: «Сама від себе вже вмерла. І ти це, Іване, знаєш.
Оце, що від мене лишилось, то, власне, уже не я». Щастя надавало Марусі сил, вона творила пісню, яку підхоплював народ, і тільки заздрісники сичали: «Не вірю, щоб складала це вона», «. а про любов, походи і лабети — на це дівкам не вчеплено кебети». Пісні талановитої дівчини наснажували козацтво на боротьбу за рідну землю, вони фіксували краще від будь-яких літописців героїчні вчинки вояків. Роль Марусиних пісень розуміє і гетьман Богдан Хмельницький, розмірковуючи:
Про наші битви на папері — голо.
Лише в піснях вогонь отой пашить.
Таку співачку покарать на горло, —
За словами Івана Іскри, Маруся — це голос України, душа її. Органічно зливається її образ із образом України, ніби акумулюючи в собі весь творчий потенціал рідної землі. «Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах. Вона ж була як голос України, що клекотів у наших корогвах», — говорить він на суді над дівчиною.
Подібну характеристику дає дівчині й гетьман, який наказує скасувати вирок:
Її пісні — як перло многоцінне,
як дивен скарб серед земних марнот.
Та зрада для дівчини, яка була «дитям любові», дорівнює загибелі. Говорить вона Іскрі: «Якби тепер, мабуть, я заспівала, було б це вже хрипіння, а не спів. Так і живу, без голосу, німа. Пісень немає — і мене нема.»
Не показує Ліна Костенко смерті Марусі Чурай, але ми знаємо: від сухот тоді не лікували. Не стане Марусі, та залишаться повсякчас із нами її пісні, її душа, проспівана в них. Пісня — найкраща пам’ять про людину, тому і чуємо в останньому розділі відгомін найвідоміших пісень співачки:
Ця дівчина не просто так маруся це голос наш це пісня це душа хто сказав
Ліна Костенко, Поетичні твори
Підбірка зроблена не спеціалістом, а читачем, закоханим у творчість Ліни Костенко і готувалася для особистого користування. Твори взяті з публічних джерел, частково з друкованих книг Ліни Костенко («Вибране», «Річка Геракліта», «Мадонна перехресть», «300 поезій»), частково з електронних, розміщених в інтернеті. Публікації в інтернеті не завжди достовірні, тому твори, представлені тут, можуть містити неточності на помилки.
Життя та творчість
Бібліографія творів Ліни Костенко за хронологією видань
Збірка «Проміння землі», 1957 р.
Збірка «Вітрила», 1958 р.
МАНДРІВКИ СЕРЦЯ» (1961)
Збірка «Мадонна перехресть», 2011
FINITA LA TRAGEDIA
«А вечір пролітає, наче крижень»
«А вранці із усіх казок»
«А затишок співає, мов сирена»
«Але — якщо ви хочете страви»
«А ще ми з Грицем внадилися змалку»
«А що? І я спочину на хвилинку»
«А я пізнав риторики, інфими»
БАЛАДА ПРО ЗДОРОВИЙ ЦИНІЗМ
«Біднесенький мій ліс, він зовсім задубів»
«Біжить лошатко по асфальту»
«Біле — біле — біле поле. «
«Біля білої вежі чорне дерево»
«Біля стоянки первісних людей»
«Блискоче ніч перлиною Растреллі. «
«Боюся екзальтованих подруг. «
«Божевілля моє, божемилля»
«Бо що життя? Це усмішка двойлеза»
БРЕЙГЕЛЬ. «ШЛЯХ НА ГОЛГОФУ»
«Бродить спека, як хмільна опара»
«Буває мить якогось потрясіння. «
«Буває тяжко впорожні»
» Буває часом дивне відчуття»
«Буває, часом сліпну від краси»
«Був день як день, як дні усі буденні»
«Був Ірод, і була Іродіада»
«Будь щедрою, хай плаче твоє листя. «
«Буду ходить — туманіти»
«Були у мене за дитячих літ»
«Було нам важко і було нам зле»
«Важке литво свічад і свіч»
«Варшаво, я знала, що ти вродлива»
«Ввірвалася орда шалена»
«Вдень ще літо, а надвечір — осінь»
«В дитинство хочу, там усе моє»
«В дні, прожиті печально і просто»
«Великі поети не вміють писати віршів»
«Великі хмари холодом нагусли»
«Велосипед ночує на балконі. «
ВЕСЕЛИЙ ПРИВИД ПРАБАБИ
«Весна. А вітер — наче восени»
«Весна прийшла так якось несподівано»
«Вечір дуже турецький»
«Вечірнє сонце, дякую за день!»
«Вже брами літа замикає осінь»
«Вже десь мене ліси ті виглядають»
«Вже в стільниках стерні немає меду сонця»
«Вже почалось, мабуть, майбутнє»
«Вже рік старий за обрії пливе»
«Вже трави інеем припали»
«Вже третій день живу у лісі»
«Високий норвежець, фіорди чистого розуму»
«Виходжу в сад, він чорний і худий»
«Виходжу в ніч. Іду назустріч долі»
«Вівтар, трибуна і шинквас»
«Відмикаю світанок скрипичним ключем»
ВІДОЗВА ДО БАЛАКУЧОГО ГОСТЯ
«Віки живуть в старому фоліанті»
ВІНГРАНОВСЬКИЙ НАД РОССЮ
«Вітри гули віолончеллю, писали пальми акварель»
ВІЯЛО МАДАМ ПОЛЕТИКИ
«В маєтку гетьмана Івана Сулими»
«Вночі із хаосу безсоння»
«В пустелі сизих вечорів. «
«Все більше на землі поетів»
«Всі ми — яблуні, облиті купоросом»
В ЧАС ВЕСНЯНОГО РОЗЛИВУ
«Ґондоли — чорні. Бо в чуму були»
«Горобець із білою бородою»
«Готичні смереки над банями буків»
«Гроза проходила десь поруч»
«Гроза. Химерні привиди антен»
ГРОМАДЯНАМ 41-ГО РОКУ
«Гуде вогонь – веселий сатана»
ГЮҐО В СТАРОМУ МАЯКУ
«Давно створились ріки повноводні»
«Далеко там в полях за вітряками»
«Двори стоять у хуртовині айстр»
«День за днем, вони вже звуться — дати. «
«День світився, як свята Цецилія»
«Дерева йшли над річкою додому»
«Десь, кажуть, є гора, де не співають птиці»
«Десь-не-десь, в якомусь царстві. «
«Десь проходила ніжність між нами»
«Десь там планети в просторі безмеж»
«Дзвенять у відрах крижані кружальця. «
«Дзвони б’ють на сполох»
«Дивлюсь на шпиль мечеті»
ДІАЛОГ У ПАРИЗЬКОМУ САЛОНІ
«Діти передражнюють зозулю»
«Добре, що нічого ви не знаєте»
«До мене в хату заповзла гадюка»
«Домовичкам незатишно у місті»
«Дорогий мій, сонячний, озвися»
«Дорогі мої, діамантові»
«До шибки притулився голубок»
«Дощ полив, і день такий полив’яний»
«Дощі випадають нечасто»
«Дощі програють по городах гаму»
ДУМА ПРО ТРИ КАМЕНІ
«Душа вертає на свої руїни»
«Душа моя, знайдибіда»
«Душа у вирій проводжає птиць»
«Епоха нас постами робила»
«Є велике щастя — стрічати»
«Жаби ганяють ряску над нуклідами»
«Жах привселюдності. Поет не може бути привселюдним»
«Життя іде і все без коректур»
«Життя — це пастка і життя — це пустка»
«Життя, як річку не перейдеш вбрід»
«Жовтенька квітка хилитається»
«За багрецем сповити обрій»
«Забіжу за наслідки й причини»
«Заведіть мене, дороги»
«Заворожили ворони світанок. «
«Заворожи мені, волхве»
«За гріх щасливості в неслушний час»
«Заночували птиці на лимані»
«Затишно дітям в пазусі казок. «
«Затінок, сутінок, день золотий»
«Заходить сонце за лаштунки лісу»
«За чорно-синьою горою, на схилку радісного дня»
